Центральний захисник Міха Горопевшек став другим в історії «Волині» словенським легіонером після півзахисника Далібора Стевановича, який грав у Луцьку восени 2011 року. Міха у матчах проти «Металіста» та «Сталі» склав пару іншому центрбеку з Балкан – хорвату Івіці Жунічу. Клубна прес-служба знайомить вболівальників із новачком «Волині»…

- Міха, після твого дебюту словенський футбольний портал «Nogomania» написав великий матеріал, у якому колеги дуже дивувалися з того, що ти виринув у вищому футбольному дивізіоні великої футбольної країни, а не в себе вдома. У тебе на батьківщині справді вважають, що проґавили Міху Горопевшека?

- Багато вболівальників здивувалися, бо я справді ніколи не грав у найвищій словенській лізі. Взагалі, наш футбол так побудовано, що Словенія намагається вирощувати гравців за кордон, словенські клуби небагаті, я також завжди думав зіграти за кордоном, коли буде така можливість. Рік тому мій тренер знайшов можливість, аби я переїхав до Польщі, а цього літа я переїхав до України.

- У твоєму рідному місті Цельє є  дві команди – «Сампіон» та «Цельє». Хто популярніший і сильніший?

- Звичайно, «Цельє» сильніше і ходить на нього більше. Вони грають у першому дивізоні, а мій рідний «Сампіон» - у другій лізі був, коли я грав, а нині опустився у третій, роблячи акцент на виховання молодих гравців. Але матчі між «Цельє» і «Сампіоном» - це справжні дербі. Такі товариські поєдинки збирають найбільшу публіку в місті.

- Багато публіки в Словенії – це скільки?

- У Цельє – це 5-7 тисяч глядачів.

- Словенію можна назвати футбольною країною?

- Скоріше так, ніж ні, хоча конкуренція з боку зимових видів спорту присутня. Я бачу, що влітку найпопулярніший футбол, а зимою всі переключаються на лижі, біатлон, гірські лижі і хокей. Хоча з огляду на демократичність футболу, те, що ним дешевше займатися, то більше уваги в Словенії саме цьому виду спорту.

- Ти завжди хотів бути футболістом?

- Аякже, з 6 років займаюся. І батьки мене у цьому підтримують завжди. Ми живемо у Вранско, це за 20 кілометрів від Цельє. Я їздив туди тренуватися і приєднався до «Сампіона» у юному віці. До речі, починав із нападника. У дебютному матчі моя команда виграла 4:0 і я забив усі чотири голи. Але згодом тренери зважили на мій зріст і перевели в центр захисту.

- На сайті твого першого клубу я бачив твій лист до вихованців дитячої школи «Сампіона»…

- О, так, це я написав його. Мені зателефонував мій тренер і попросив звернутися до дітей, які вчаться грати у футбол в «Сампіоні». Розумієте, для Цельє і «Сампіона» мої виступи в найкращій футбольній лізі України – це великий успіх. В листі я звернувся до юних гравців, аби вони тренувалися і не втрачали віри в себе, бо в них відкриті горизонти для майбутніх успіхів.

- Як ти опинився у «Легіоновії»?

- Це команда із містечка поблизу Варшави. Зателефонували моєму менеджеру із такою пропозицією і ми погодилися, адже футбол в Польщі більш силовий, я вважав, що хоч це клуб із другої ліги, але може стати хорошим майданчиком для старту в більш сильніших клубах. До того ж там грав ще один словенець, Деян Крляновіч. Він знав польську мову і допомагав адаптуватися. Рік у Польщі мені дуже допоміг, бо тут фізично агресивний футбол, атлетичніший. А вдома, у Словенії, він суто технічний. В «Легіоновії» я зіграв тільки першу частину сезону, бо далі отримав складну травму руки і лікувався. Весною почав активно тренуватися, аби пропонувати свої послуги іншим клубам.

- Щасливий, що опинився в Україні?

- Спочатку мій агент сказав готуватися до того, що через 2 тижні доведеться поїхати до України. А потім зателефонував і сказав: «Завтра треба бути на місці». Пройшов із командою збори у Туреччині, підписав контракт. Тепер бачу наскільки рівень футболу тут вищий, ніж будь-де я раніше грав. Дуже сильна ліга, висока динамічність матчів. У Словенії так грає хіба тільки «Марібор» - агресивно та атлетично.

- Вже дізнався, що кілька років тому українська ліга була ще сильнішою?

- Так, знаю про те, що багато сильних гравців поїхало звідси через війну і все, що з нею пов’язано. Взагалі, у Словенії дуже багато про війну в Україні пишуть. Щоправда, раніше, коли тільки почалося все, то згадок в ЗМІ було більше. Пишуть різне, бо думки в людей поділилися. Якщо запитаєте у людини з Балкан про війну, то вона скаже, що це найжахливіша річ, яка може трапитися.

- Ти тепер будеш вчити ще одну мову?

- В школі нас дуже добре озброїли англійською, тому крім рідної словенської ще знаю хорватську і сербську, розумію польську і починаю знатися на українській.

- Чому у «Волині» обрав саме такий ігровий номер – 24?

- Я завжди грав з №4 на спині, а у «Волині» він вже був зайнятий, тому я придумав собі 24 – стільки мені років. Наступного року попрошу №25 (посміхається). Хоча насправді я цим не заморочуюся.

- Вже був час познайомитися із Луцьком?

- Не надто близько, але щодня щось відкриваю для себе. Допомагають у цьому й інші іноземці, які грають у Луцьку. Мені ваше місто до вподоби, бо нагадує рідні краї – все компактно, поруч, немає метушні великих мегаполісів. У вересні, коли ми гратимемо проти «Динамо», у мене гостюватиме моя родина, пообіцяв всім, що покажу ваш знаменитий замок.  

- Кого чекаєш у гості?

- Маму, тата і старшого брата. Він, до слова, колись дуже добре грав у баскетбол, був навіть у юнацьких збірних Словенії, але обрав навчання, а не спорт. Дуже чекаю приїзду батька, адже він фанатично любить футбол і дуже сприяв моїй кар’єрі.