Сьогодні святкує день народження старший тренер луцької «Волині» Володимир Дикий. Йому виповнилося 53 роки. Адміністрація, тренери та гравці «Волині» щиро вітають Володимира Петровича і бажають сто років у футболі, залізних нервів та вдячних вихованців.

Більше про життя у футболі Володимира Дикого читайте в розділі «Легенди Волині», а також в уривку із книги Віталія Кварцяного «Футбол – це не тільки перемоги»:

«…У 1988 році ми серйозно попрацювали над запрошенням деяких футболістів, тому що команда вимагала якогось поштовху. Не могли займати весь час низькі місця, особливо після п'ятого - шістнадцяте. Потрібно було подолати застій в команді.

У список гравців, придбання яких планували, потрапив Володимир Дикий. Це футболіст, який в той час грав за львівський «Сільмаш» на першість області. До цього Володя, талановитий молодий чоловік, проявив себе за юнацьку і молодіжну збірні СРСР. Грав на чемпіонаті Європи. Молодим його запросили в «Карпати» (Львів). Через збіг сімейних обставин, через слабкий характер піддавався спокусам - порушував спортивний режим. Але талант було видно, його ставили, йому довіряли.

Володя опинився в харківському «Металісті», щоб посилити команду. Але знову якісь нюанси не дали йому закріпитися в команді, і він повернувся на два сезони в «Карпати». Після цього був в Тернополі і опинився в Охтирці, де тоді створили серйозні умови і тренером був Камінський, а начальником команди - Тищенко. Це два бійці українського футболу, які могли вмовити будь-якого футболіста перейти в команду. Навіть мені в 1989 році, коли ми виходили в «пульку», Камінський сказав, що привезе Лозінського. Тоді в Москві дозволили: якщо футболіст зіграє хоча б в одній грі чемпіонату, то його можна заявити на стикові ігри в першу лігу. Я хотів придбати Сергія Шевченка з «Таврії», унікального футболіста, який в 1992 році забив вирішальний м'яч у фінальному матчі проти київського «Динамо», і «Таврія» стала чемпіоном України при Заяєв. Тоді й Анатолій Миколайович мені допомагав, щоб Шевченко перейшов до «Волині», але деякі причини фінансового плану не дозволили здійснити це.

Кримський партійний керівник Грач не домовився з нашим першим секретарем обкому партії Павленком. Я його дуже просив, вів переговори навіть у Москві, і Сергій у нас просидів два тижні. Йому обіцяли меблі дати, автомобіль «Волинянка», кухню, весь страшний дефіцит, але не вдалося його заявити.

Пізніше я дізнався причину - з вини деяких чиновників. Якщо «Крила Рад» (Куйбишев) заявили двох футболістів з московського «Торпедо» - Давидова та Жупікова, то нам не дозволили заявити. Ми не знали тоді всіх подробиць, а вони зробили все, щоб ми не заявили, щоб ми не потрапили в першу лігу СРСР. Тоді області довелося б нести великі витрати, а у нас на Волині був хокей на траві, який їздив до Челябінська грати. А так футбол забрав би весь бюджет, перельоти по всьому СРСР: у Ленінград, Хабаровськ і так далі. Можливо цих футболістів нам тоді й не вистачило: Лозинського, Шевченко, Павлова.

Камінський і Тищенко були футбольними вовками і робили величезну роботу в українському футболі. В Охтирці їм вдалося зібрати дуже сильну команду, і Володя Дикий потрапив туди. Але там такі були бійці, що треба було випивати літр, а хто випивав 750 грамів, того не брали. Після Охтирки він грав за колективи фізкультури у Львові. Багато тренерів «Карпат» і тренер тернопільської «Ниви» Полянський відмовляли мене: Не бери Дикого, а то будеш мати проблеми. Але я все-таки вирішив взяти і попросив Сашу Кулішевича, який пограв у збірній СРСР на «Переправі», в «Чорноморці», привезти мені його.

І ось восени 1987 року, коли сезон вже закінчився, привозять мені Дикого. Ми сіли в гуртожитку команди і почали говорити. Я почав розмову: «Ось, Володю, я вирішив тебе запросити, попросив Сашу Кулішевича тебе привезти. Я хочу, щоб ти у нас грав». Дикий: «А що Ви мені можете дати?» Він дістав пачку «Космосу»: «Можна покурити?» Кажу: «Ну, кури». Дикий: «А Ви будете?» Кажу: «Буду». Ми з ним сидимо, куримо, я головний тренер, а він - футболіст. Якби він сказав: візьміть випийте сто грамів спирту або стакан скипидару, я б випив, щоб пом'якшити розмову і умовити його йти в команду.

Я був молодим, амбітним, і мені стояв перший сезон на посаді головного тренера після відходу Маркевича в Хмельницький. Мені хотілося створити команду, хотілося опиратися. Уже тоді, в 35 років, я зрозумів, що треба все одно мати виконавців, які можуть своєю майстерністю вирішувати, штовхати команду вперед і на яких будуть ходити люди. Я кажу: «Володю, треба ж палити якось кинути?» Він: «Я не можу, я з самого дитинства курю, ще в школу не ходив». Я йому: «Ну, а як щодо того, щоб не пити?» Він: «Ну пити треба кидати, напевно». Я йому: «Ну, давай кинемо пити». Він: «А що Ви мені зробите?» Я: «А що ти хочеш?» Він: «Машину». Я: «У тебе права є?» Він: «Ні, але Ви зробіть машину - тоді права будуть». Я кажу: «Давай домовляємося. Я тобі обіцяю: якщо ти віриш, постараюся вирішити тобі машину». Дикий: «Так вирішите чи ні?» Я: «Вирішу, а якщо не вирішу, то працювати далі не буду». Він: «Ну, тоді добре».

Мені Дикого вдалося вмовити, ми з ним про все домовилися, і він почав готуватися до сезону, тренуватися. Я йому довіряв, Володя прояснився, освіжився. У нього були сімейні питання, він переживав важкий період. Розлучення з дружиною, маленька донька, йому довелося залишити трикімнатну квартиру в Львові, яку йому вирішив Секеч. Ми обіцяли Володі допомогти з квартирою в Луцьку, але поки він жив у гуртожитку. Потім ми знайшли йому наречену Іру. Він на ній одружився, жив у неї, у них народилося двоє синів. У підсумку за Луцьк Володя відіграв вісім років і забив 91 м'яч в офіційних матчах. Люди, песимістично налаштовані до його майбутнього, до його реальним можливостям, помилилися, а я повірив у його перспективу, і Дикий довів це, забивши багато голів, ставши справді історичною особистістю для волинського футболу».