Володимир Петрович Дикий, колись «Дікарь» в команді, тепер ввічливо і з повагою - «Петрович». Як би пафосно не звучало, але Володимир Дикий - «жива легенда» луцької «Волині». Радянський та український футболіст, тренер.

Володимир Дикий народився 15 лютого 1962 року у Червонограді. Його футбольна кар`єра на найвищому рівні тривала майже 20 років: «Карпати» Львів (1979—1981; вища ліга — 27 ігор, перша ліга — 61 гра, 10 голів), «Металіст» Харків (1982; вища ліга — 6 ігор, 2 голи), СКА «Карпати» (1983—1985; перша ліга — 74 матчі, 10 голів), «Нива» Тернопіль (1985; друга ліга — 19 матчів, 1 гол), «Нафтовик» Охтирка (1986; друга ліга — 9 ігор), «Волинь» Луцьк (1988—1996; друга ліга СРСР — 165 матчів, 62 голи; вища ліга України — 119 матчів, 22 голи), «Верес» Рівне (1996—1997; перша ліга — 36 ігор, 1 гол).

Утім, найбільшу славу та честь Володимиру Петровичу принесли все ж виступи за «Волинь». Він і дотепер разом із Андрієм Федецьким найкращий бомбардирів клубу за всю історію — 91 гол у всіх турнірах. А у «золотому» сезоні 1989 року Дикий встановив рекорд за кількістю голів за один сезон — 22 м'ячі.

- Я починав грати у рідному Червонограді. Як і всі хлопці любив копати м’яча. Їх у мене вдома багато було, - розповідає Володимир Петрович. - У 1969 році «Карпати» виграли Кубок СРСР. Телевізора в нас вдома не було, я бігав дивитися трансляції до сусіда. І хоч мені було тільки сім років, дуже захотілося і самому грати і вигравати.

Справжнього футбольного тренера в Червонограді на той час не було, як не було й дитячої футбольної школи. Тому футбольні університети Володі Дикого пройшли на вулиці, під час змагань між школами та на кубок «Шкіряного м’яча». Його ЖЕД №3 став чемпіоном міста, а тренував ту команду простий вчитель праці – фанат футболу. Дикий із партнерами виграли й чемпіонат Львівської області на кубок «Шкіряного м’яча»! Коли чемпіоном поїхали в Ужгород на зональний турнір і вибороли там друге місце, Володю помітили тренери-селекціонери Львівського спортінтернату.

- Я туди їхати не хотів, бо боявся самого слова «інтернат». Мама також відмовилася вести мене туди, тому долучити до великого футболу взялася тітка. Хоча мама пізніше була рада за мої успіхи. Я багато забивав, привозив призи. Їй було важко самій давати раду двом дітям, тому я почав вчитися у Львові. Тим більше, що тренер Ярослав Іванович Дмитрасевич наполіг, аби мене зарахували без іспитів.

У Львові Володя вчився разом з багатьма хорошими футболістами і просто гарними людьми: Андрієм Балем, Василем Рацом, Вадимом Тищенко. Почав навчання семикласником, дуже скучав і рвався додому. Важко попервах давався йому режим дня. Це справді був інтернат: вранці зарядка, після сніданку – уроки, потім тренування і обід. Згодом ще два уроки і друге тренування. Інколи їх могло бути й три. «Тоді я й зрозумів суть слова «спортінтернат» - він дисциплінував і фокусував увагу на футболі», - пригадує Володимир Петрович.

Майже відразу після прийому Володя травмував праве коліно. Але, щоб його не запідозрили в лінощах, він на тренуванні працював тільки лівою ногою! У тренера Дмитрасевича вистачило терпіння, щоб дочекатися  одужання Дикого, якого «гарячі голови» вже думали й відраховувати. «Взагалі Ярослав Іванович – мій перший справжній наставник, тільки найкращі слова про нього можу сказати. Виховав стількох хороших гравців! Команда мого року також була нічогенька. Ми були чемпіонами України серед інтернатів, виграли спартакіаду СРСР серед школярів» - розповідає Володимир Петрович.

Дикий багато забивав, часто грав за старших, за 1961 рік. Потрапив у збірну УРСР, яка виграла престижний «Кубок Юності». Там потоваришував із майбутніми дуже хорошими футболістами: Заваровим, Польним, Сусловим, Кузнєцовим, Гришко. Коли збірна УРСР готувалася до Всесоюзної спартакіади серед школярів, команду Львівського спорт інтернату у 9 класі перевели до Київського спорт інтернату, аби вони звикли один до одного. Ця команда виграла Спартакіаду СРСР у Ташкенті і міжнародний турнір, який відбувався неподалік Мюнхена.

Коли після Спартакіади настав час повертатися до Львова, київське керівництво відпускати Дикого не поспішало. У вирішальному матчі в Ташкенті він двічі забив збірній РСФСР й Володю помітили тренери радянської юнацької збірної та київського «Динамо». Але Дикий пообіцяв своєму тренеру Дмитрасевичу, що повернеться до Львова закінчувати 10-й клас. Тим більше, що у 1978 році його запросили у «Карпати».

Перед поїздкою збірної УРСР на турнір в німецький Аугсбург, Дикого в Борисполі очікувала чорна «Волга». Тренер «Динамо» Михайло Коман запросив на розмову до …Валерія Лобановського.

- Я злякався, аж в піт кинуло мене, - пригадує Володимир Петрович. - Приїхали до нього додому… Сидить Валерій Васильович, запитує: «Що Володя, ти хочеш грати у київському Динамо?» Мені мову відняло. Але я вже написав заяву у «Карпати», тому просто пообіцяв Лобановському, що подумаю.

Наприкінці 1970-х Дикий почав грати і за юнацьку збірну СРСР. Разом із відомими у ті роки і пізніше футболістами: Родіоновим, Позняковим, Дозморовим, Гришко… Талановитий юнак із Червонограда виграв у цій команді багато турнірів, в тому числі за кордоном. «У той час ми ретельно не стежили проти кого з іноземців граємо – виходили на матчі, виконували установку тренерів і все. А пізніше з’ясувалося, що грали проти братів Куманів, Матеуса, Раша…», - згадує Володимир Дикий.

Про один з таких турнірів легенда «Волині» розповіла детальніше. Юнацька збірна УРСР зіграла га міжнародних юнацьких змаганнях в Ташкенті. Українці потрапили у підгрупу із першою збірною СРСР, ФРН та Болгарією. Перший матч УРСР виграла в болгар, а перша збірна СРСР неочікувано програла німцям 1:3.  Перед грою з німцями українці побоювалися суперника і, як наслідок, відразу на першій хвилині пропустили гол. «Ну, думаю, зараз 5-6 пропустимо…», - розповідає Володимир Петрович. – «Але Саша Заваров тричі забив і я на додачу відзначився. Ми закінчили 4:2».

Після гри увечері в готелі німці не могли допитатися, що то збірна така УРСР… А коли дізналися, що їх переграли на два роки молодші від них хлопці, то закидали українців сувенірами. Але далі УРСР «мусила» програти першій збірній Союзу (це при тому, що суддя вилучив двох гравців в українців) і грати у матчі за 5-6 місця.

А от у відбірковому турнірі на юнацький чемпіонат Європи-1980 збірна СРСР у фінал не вийшла. «Карпати» у 1979 році виграли чемпіонат у першій лізі (Дикий отримав медаль плюс звання майстра спорту), а відбірковий матч за вихід на ЧЄ проти Югославії відбувався аж через місяць після фінішу чемпіонату. Збірна мусила їхати на двотижневі збори в Ташкент, де й проводила перший матч. «Совєти» програли вдома 0:2. Хоч мали власні нагоди, все вирішили дві помилки в захисті. Матч-відповідь грали вже навесні 1980 року, у містечку неподалік Белграду. Щойно збірна приїхала, як помер президент Броз Тіто. Звісно, для югів справою честі було виграти в СРСР. Хоч у країні був траур, але ажіотаж навколо гри відчувався. СРСР знову програв 0:2 і не поїхали ані на ЧЄ, ані на ЧС – такою тоді була процедура відбору юнацьких збірних.

Володимир Дикий пригадує: «Так, шкода тієї втраченої нагоди, адже команда у нас була прекрасна, ми вигравали усі турніри з нею. А от на найвідповідальніші матчі не налаштувалися… Мене почали запрошувати і в молодіжну збірну Союзу. Побував на престижному турнірі в Тулоні (Франція). Потрапив у дуже прекрасну компанію – Хідіятулін, Пономарьов, Думанський, Гуринович, Головня, Янушевський, Прудніков… На турнірі посіли 4 місце (суперничали із Бразилією,ЧССР, Францією, Мексикою, Китаєм), але додому не поїхали, а почали двотижневу поїздку Францією, грали товариські матчі із місцевими командами".

У «Карпатах» Дикий на той час (1979 рік) був наймолодшим. Грав разом із «зірками», які ще вигравали Кубок СРСР – той, який «окрилив» колись Володю. Юний гравець тільки у телевізорі колись бачив своїх нинішніх партнерів, тому спочатку дуже комплексував. Але «карпатівці» сприйняли новачка гарно. Лева Броварського Володя спочатку називав Левом Рудольфовичом, але ветеран пояснив, що поки Дикий його по імені-батькові в грі кликатиме, то момент втратиться. Броварський перший підійшов до Дикого: «Володя, ти називай мене як всі – Льовою».

У «Карпатах» на зламі 1970 і 1980 рр. тривала зміна поколінь, але склад був дуже сильним, багато футболістів грали у різних збірних СРСР: Юрчишин, Родін, Баль, Батіч, Суслопаров, Думанський… «Сказати, що було страшно грати? Ні, адже я трохи пограв у збірній, побачив світ. Коли вийшли у вищу лігу, в 1980-у увесь Львів жив футболом, всі команди вищої ліги хотіли бачити наших гравців у себе», - розповідає Володимир Петрович.

Але у вищій лізі у «Карпат» гра не клеїлася. Були причини цьому об`єктивні й суб’єктивні. З останніх виділимо утворення угрупувань в колективі. Подейкують, що команда посварилася після того, як не могла дійти згоди – кому дарувати «Волгу» - молодій «зірці» Юрчишину чи ветерану Броварський. У першому колі чемпіонату 1980 року львів`яни набрали тільки 7 очок. Після перерви у «Карпат» змінили тренера і і зробили ставку на гру молодих виконавців. У другому колі команда набрала вже 17 очок і тільки одного балу забракло, щоб врятуватися у «вишці». При тому у Львові були обіграні московські «Спартак» і  «Локомотив».

Щойно львів`яни вилетіли з вищої ліги, як їхніх лідерів порозбирали: Баля і Думанського – у київське «Динамо», Суслопарова – в «Торпедо», Родіна в московське «Динамо». Дикого запрошували знову в київське «Динамо», московські клуби. Але Володимир вирішив залишитися вдома. У 18 років він відчув себе гравцем основи, йому пообіцяли квартиру, тому не хотілося їхати у невизначеність… До того ж юному футболісту подобалося, яку підтримку мала команда в місті Лева.

Утім, житло у Львові Дикому так і не надали, бо настав час об`єднання двох клубів: «Карпат» та СКА «Карпати». Володимиру натякнули, що «нехай тепер тобі армія дає квартиру». Дійшло до того, що нападник сів у потяг до Харкова і прийняв запрошення головного тренера «Металіста» Євгена Лемешка.

Грав там відразу і за основний склад, і за дубль. «Пам`ятаю, як виграли у мінського «Динамо» 2:1 .Це був 1982 рік, коли вони стали чемпіонами Союзу. Каже Лемешко готуватися вийти на заміну. Щойно біля бровки став, як нам Кондратьєв забив. Але через чотири хвилини я зрівняв рахунок, а потім ми вирвали перемогу.  Наступний матч я вже почав в основі, ми виграли в «Кубані» 1:0 і я знову забив», - розповідає Володимир Дикий.

Здавалося б усе нападнику почало вдаватися в Харкові, він одружився, будував плани.. Але саме нагодилася …повістка з армії. Дикий міг і в московське ЦСКА піти, але вирішив додому у львівський СКА повертатися. У галицькій столиці їм з дружиною нарешті дали трикімнатну квартиру.

У СКА також була хороша команда, команда в першій лізі постійно перебувала у верхній частині турнірної таблиці, відчувався сплав молодості і досвіду. Дикий відіграв три сезони у Львові і почав трохи мандрувати Україною: Тернопіль, Охтирка… І ось осінню 1987 року Володимир отримав запрошення на переговори до Віталія Кварцяного в Луцьк.

«Мені було 25 років, я перебував у не найкращій фізичній формі, шукав команду. Кварцяний запитав: «Ти хочеш грати у футбол?». Відповідаю: «Хочу грати, відновлю форму». Ми вдарили по рукам і я опинився у Луцьку», - пригадує Дикий обставини приїзду до Луцька.

Багатьох гравців команди Кварцяного нападник знав за навчанням у спортінтернаті, грою у «Карпатах» та СКА «Карпати». На зборах в Ялті Володимир мусив надолужувати згаяне, адже останні півтора роки перед «Волинню» грав не на найвищому рівні. А ще він не хотів підвести Кварцяного, який у нього повірив, запросив, запропонував і фінансові стимули. Тому Дикий тренувався добросовісно, забивав голи у контрольних матчах.

Коли ж почався сезон 1988 року, то перші 10 турів Дикого «заклинило». Жодного гола! Ніби зачарували ворота суперників. В кожному матчі у Володимира були моменти, він добре працював на тренуваннях, але забити ніяк не вдавалося. «Кварцяний чекав доки мене «прорве» і таки дочекався. В Луцьку грали «дербі» проти рівненського «Авангарду». Матч закінчився 3:2 на нашу користь, Дикий забив тричі і це був якраз той легендарний поєдинок, коли в кінці матчу на табло світилося: «Дикий Кабанець Дикий Кабанець Дикий». В складі рівнян двічі забив Кабанець…

Після цього його луцька кар’єра пішла догори. У сезоні-1988 Володимир забив 16 голів. Вже наприкінці 1988 року були передумови до того, що «Волинь» могла грати ще краще і боротися за медалі української «зони» у другій лізі. Колектив збирався бойовий, було видно прогрес в грі, у «Волині» були хлопці, які пройшли горнило усіх ліг чемпіонату – Іван Польний, Олег Федюков, на підході був Олег Лужний. Їхня майстерність була на найвищому рівні, а Кварцяний шліфував настрій команди, об’єднував навколо мети.

«Вже на зборах перед сезоном було видно, що ми в хорошому тонусі. Грали із більш класними суперниками – «Тестильником» (Іваново), «Ністру» (Кишинів), «Торпедо» (Запоріжжя). Багатьох наших гравців хотіли бачити у вищих лігах. У чемпіонаті 1989 році ми почали вигравати матч за матчем і люди пішли на стадіон. «Авангард» менше 10 тисяч не збирав… Не хотілося підводити людей. У тому році ми першими у другій лізі СРСР утворили госпрозрахунковий клуб. Завдання виграти чемпіонат відразу не було, хотіли просто зіграти якомога краще. Але апетит розгулявся під час їжі і на друге коло ми вийшли вже із твердою метою – виграти перше місце… Прийшов в команду Анатолій Раденко, Ромуальд Лайзан, Арманд Зейберлінша. Сезон 1989 року ми грали у два нападники. Не було такої моди, як сьогодні – із одним форвардом. Мої партнери у тому сезоні по нападу – Павло Філонюк і Володя Мозолюк. Якщо хтось з ним травмувався, біля мене завжди був гравець атаки. Частіше всього – Андрій Федецький. Грали зазвичай за схемою 3–5–2», - пригадує «золотий» 1989 рік нападник «Волині».

Дикий забивав в тому сезоні голи на різний смак – під час гри на випередження, дальніми ударами з обох ніг, після виходів сам на сам, ударами головою. Один з таких голів особливо пам’ятний. Це був матч проти миколаївського «Суднобудівника», коли лучани виграли 3:0 й оформили чемпіонство УРСР. «Гена Шухман подав з лівого флангу. Я міг пробивати лівою, а міг стрибати і бити головою. Вибрав останній варіант і влучив у верхній кут воріт з 10 метрів. Як би хотілося б ще раз відчути ті емоції…»

Цікава деталь: у першому колі сезону-1989 Дикий забив 16 голів, влітку одружився і в другому колі забив тільки шість разів)

У ті роки визнані лідери «Волині» Дикий і Федецький жили в одному номері. Заздрощів стосовно бомбардирських талантів один одного них не було. Обидва часто віддавали один одного гольові паси. Стався й екстравагантний випадок (вже в українському чемпіонаті), коли Дикий з Федецьким оригінально розіграли пенальті. Це було 5 серпня 1994 року. Матч «Волині» і «Зорі» (лучани виграли 3:1) відбувався у день народження Андрія Федецького та дружини Володимира Дикого. На 67-й хвилині арбітр призначив одинадцятиметровий у ворота гостей, а найкращі бомбардири «Волині» за всю історію клуба ще раніше домовилися, що якщо буде в матчі пенальті, то вони влаштують невеличкий «цирк». Дикий замість того, аби пробити по воротам, легенько віддав пас вперед (це ж не заборонено правилами!), й Федецький, який одночасно рвонув до м’яча, забив!..

Після «золотого» сезону Дикий знову отримав кілька запрошень у вищолігові й першолігові команди. Але він пам’ятав, як під час приходу у «Волинь» у розмові із Кварцяним пожартував: «Володимирович, а можна пожиттєвий контракт?».

«Я справді нічого іншого вже не хотів у футбольному житті, перед цим добряче намотався країною. Мене в Луцьку все влаштовувало: люди хороші, я забивав, публіка мене любила, дружина і діти були поруч», - розповідає Володимир Петрович.

Дикий дограв у «Волині» до 1996-го. Пішов тихо, зрозумівши, що настав і його час прощатися із великим футболом. Тим більше, що йому натякнули: «На тебе вже не розраховуємо». Прощального матчу в нього не було, а через місяць після закінчення кар’єри у «Волині» Володимира запросили у рівненський «Верес». Він погодився і через кілька днів пошкодував, адже зателефонував Віталій Володимирович, який щойно прийняв «Поділля», і покликав у свою команду... Довелося вибачатися перед Кварцяним, бо Дикий вже пообіцяв рівнянам.

«Зірка» волинського футболу почала грати у «Вересі» й у Рівне приїздило багато лучан, щоб подивитися і на гру Дикого. Але згодом фінансовий стан «Вереса» став жалюгідним. Дійшло до того, що команді першої ліги, яка йшла на дев`ятому місці, ніде було помитися після тренувань. Потрохи Володимир із «Вересом» припинив співпрацю, повернувся до Луцька, де в цей час шукали тренерів у «Волинь-2». Команду очолили два футбольних друга Дикий та Федецький. Обидва саме вивчали ази тренерської діяльності, хоч Володимир і продовжував грати у великий футбол – за ветеранів. «Волинь», до слова, виграла ветеранський чемпіонат України, а кістяк тієї команди склав наш «зірковий» склад 1989 року.

Сьогодні ж Володимир Дикий - старший тренер основного складу "Волині".

- Володимире Петровичу, ви якийсь час тренували у «Волині» дитячу команду. Чи знає це покоління про славні сторінки історії клубу у 1980-1990-х роках?

- Не можу запевнити, що всі знають, але приємно було, коли після тренувань діти розпитували про справи колишні… Часто й батьки перепитують: «То ви той самий Дикий?». Дуже приємно, коли діти, підлітки можуть назвати подробиці футбольної історії тих років, знають прізвища, команди, авторів голів. Але цей місток між поколіннями треба зміцнювати.

- Чи можна порівняти футбольну атмосферу 1989 року і, наприклад, 2013-го?

- Вважаю, що команда 1989 року була найсильнішою наразі у футбольній історії Луцька. Ми грали нарівні згодом із «Жальгірісом», московським «Спартаком» і не боялися їх. На усіх хотіли забирати у вищолігові команди, але ми не хотіли лишати Луцьк. Всі вкорінилися у місті, мали сім`ї, чудові умови для праці були. Залишалося тільки у футбол грати й отримувати від цього задоволення. Вболівальники усіх нас впізнавали, хтось ходив дивитися на гру Слуки, хтось на Польного чи Федецького. Аура чудова була в місті, співали «Волинь моя» на вулицях!

Так, футбол не стоїть на місці, він комерціалізувався. Але завдання залишилося просте: забити гол супернику. Люди і колись, і сьогодні прагнуть цього диво-видовища. Тому прикро, що часто сучасне покоління гравців забуває про те, що є відповідальність за честь клубу, за вболівальників, за місто. Так, гроші – це хороший стимул, але ми свого часу цінували передусім гру і свою честь, не хотіли осоромлюватися. А футбольну атмсосферу робимо власне ми самі: футболісти, тренери, вболівальники. Усе може повторитися, якщо докладати до цього зусиль.

Розмовляв Юрій Конкевич