Головний тренер «Волині» Віталій Кварцяний у книзі «Футбол – це не тільки перемоги» про сезон 1989 року…

…У моїй пам'яті 1989-й закарбувався так, що я майже кожну гру пам'ятаю. Настільки він вразив мене і залишився в пам'яті на все життя. Це був для мене дуже вдалий рік, який видав божевільний результат. Про те чемпіонство можна написати окрему книгу. Минуло стільки років, а я згадую чіткіше, яскравіше те, що було 23 - 24 роки тому, і хочу поділитися найяскравішими моментами, ситуаціями, історіями і охарактеризувати багатьох футболістів.

Дуже серйозно наша команда ставилася до того, що вона перебувала в лідируючій групі. Всі футболісти наскрізь пройнялися бажанням перемагати в кожному матчі. Поразка або нічия вдома розглядалася як катастрофа чи просто непоправна помилка з втратою очок. У той час сильні, досвідчені команди, такі як торішній чемпіон «Буковина», залишили колишній склад і дихали просто в спину. І той же Тернопіль, Миколаїв, Кривий Ріг, Ворошиловоград – вони всі були дуже сильними командами. Тому не можна було втрачати очки, особливо вдома, знаючи, які переїзди, які важкі гри на виїзді. Жодної команди не було прохідної, тому втрата очок не входила в наші плани. І єдину домашню поразку команда зазнала в кінці квітня - від «Прикарпаття»...

…День був дощовий, людей на стадіон прийшло дуже багато, тисяч дванадцять. Івано-Франківськ виглядав дуже кваліфіковано, футболісти вміли грати, не було поганих ліній в команді, всі знали своє місце, всі могли чинити опір, були гравцями із бурхливим характером. Ця область завжди дихала футболом, за часів СРСР там довго трималася перша ліга. Команда на 95% була зібрана зі своїх вихованців, зі свого регіону. Матч закінчився 1:2 на користь гостей, нам не пощастило в деяких моментах, але видно було, що мої футболісти ще хотіли грати.

Домашня поразка для нас була трагедією.

Я зайшов у роздягальню після матчу і не сильно реагував на футболістів , тому що вони були настільки професійні, настільки переймалися грою, що самі шукали помилки. І коли команда пішла в душову, я почув крики, удари по склу і зрозумів, що там почалася пристойна бійка. Я зрозумів, що там йде розбір гри. І не треба було тренеру втручатися - так, як зараз після гри робиш зауваження або розбір гри, культурно, педагогічним методом розбираєш методичні помилки. В той момент в роздягальні творилося дійсно щось неймовірне.

Я зайшов через годину. Футболісти закінчували витиратися після водних процедур. За час моєї відсутності можна було десять разів помитися, десять раз одягнутися, але вочевидь затягнулися розбирання. Дивлюся, що деякі гравці з синцями, деякі - подряпані, рушники у крові лежать. Але ніби врегульована психологічна обстановка. Знайшли крайніх, довели і покарали. Потім я дізнався, хто прибирав ногу, хто був винен у голах. Відразу припинялося все так, що тренеру навіть не треба було втручатися. Не треба було ніяких слів. Я навіть не розбирався, хто кого бив, за що бив, хто кому був винен, чому хтось за когось трохи недопрацював. Ніхто не прощав півкроку недотягнутих або програних єдиноборств, якоїсь ігрової імітації в боротьбі за м'яч. Якщо програли, то футболісти самі відчули, що вина їхня, десь хтось недопрацював. А потім... вони вже знали самі, хто недопрацював.

У сучасному футболі цього ніколи не побачиш. Скільки разів говорив своїм футболістам: «Ви програли і у вас однаково штиль на обличчі. Виграли - трошки більше посмішок, ніби би герої виграли війну. Нічия? Ну і що? Буде зарплата, буде все нормально». Ніяких немає надто перезбуджених або недозбуджених осіб. Не побачиш, що футболісти переживають.

Я завжди переживав і переживаю страшно, довго відходжу від поразки, а футболістам сьогодні якось однаково. Або вони настільки виховані, або настільки байдужі, або настільки знають свій статус і зобов'язання клубів. Мовляв, можна і так, а навіщо нам більше... У цьому полягає суть порівняння того покоління і цього. Футболісти не люблять сьогодні, коли порівнюєш: «От у нас було так і так». Вони: «Це був такий час, були такі швидкості». Хіба настільки збільшилися швидкості? 100 метрів як було 10 секунд - серйозний результат, так і є. Антонюк якщо біг 10,6 секунд, то біг. Якщо були швидкості, то були. Може командні швидкості були нижче? Але я не можу цього сказати.

У контратаці у мене завжди брало участь 5 - 8 футболістів. Ми грали в три захисники, атака при втраті - відбирали м'ячі. Хто недопрацьовує, футболісти самі розбиралися, чому недопрацьовували. Преміальні були великі. А сьогодні в деяких матчах я питаю: «Скажіть самі, скільки вам дати, щоб ви максимально віддавалися?». Але однаково віддаються тільки 5 - 6 чоловік, четверо - не повністю. Або ж: четверо віддаються, шість – ні, або три – добре, сім – погано… Нечасто вся команда грає у футбол одним ритмом.

У ті часи перед грою я говорив: «Хлопці, склад такої, за виграш стільки, і після гри можна випити». І хлопці билися «на смерть», і не треба було багато говорити, тому що три гри бувало проводили на виїзді, склад той же. Сказав: «Треба робити те і те, зберігати те, грати туди, бігти туди». І не треба було футболіста запитувати: «А чого ти там не опинився?» Вони обов'язково знаходилися там , де треба, обов'язково намагалися виконувати установку, обов'язково намагалися реалізувати поставлену задачу, як у якості гри, так і у віддачі, в прояві функціональних якостей. Тоді не треба було заставляти.

Після домашньої програної гри і її розбору футболісти збиралися або за містом, або в ресторані, а швидше за все вдома у одного з гравців. Я не розбирався, у кого, я не втручався і не цікавився. Я і так знав, що вони будуть робити. Але наступного дня були пробіжка і лазня - гравці всі були на місці...