Темур Парцванія вперше «засвітився» широкому колу українських вболівальників після чемпіонату Європи-2009 серед футболістів до 19 років. На тріумфальній для України першості Парцванія відіграв усі матчі «від дзвінка до дзвінка». Це при тому, що Темур був молодший на рік, ніж більшість його партнерів. Незабаром Парцванію під прапори молодіжної збірної покликав Павло Яковенко, тривали його виступи за другу «динамівську» команду в першій лізі, Темур пробував свої сили і в європейських клубах. Довгий час кар’єра гравця не мала нового поштовху, але торік Парцванія нарешті дебютував у Прем`єр-лізі в складі запорізького «Металурга», а цьогоріч, наприкінці липня, перейшов до «Волині».
Клубна прес-служба поспілкувалася із Темуром.

- Темуре, перше питання буде, напевне, традиційним для тебе: як грузинський хлопчик став гравцем молодіжної збірної України?

- Не скажу, що я народився футболістом. Але з дитинства, як більшість хлопчаків в Грузії, «захворів» цією грою. Мешкав у невеликому місті Зугдіді, у місцевій команді я й робив перші кроки у футболі. Ви ж знаєте, що у Грузії специфічне відношення до футболу – там в нього не можна не грати (посміхається – fcvolyn.net). Тато в мене теж був футболістом, арбітром, завжди підтримував у футболі. Вже в 6-7 років сказав, що треба серйозно вирішувати чи буду зв’язувати долю з цією грою. Ніби непогано виходило. Треба було розвиватися, вирішувати на чому концентруватися - на навчанні чи на футболі. У Грузії в ті часи дуже важко велося… На батьківщині я довго вважався перспективним. Але особливих можливостей для розвитку не було. Тому вирішили з батьком поїхати до Києва на оглядини. Вийшов варіант із «Динамо» - це найулюбленіший в Грузії український клуб. Всі вдома пам’ятають про Каху Каладзе – найкращого сучасного грузинського гравця. Приїхав на перегляд в «Динамо-3». Там сказали, що дані в мене хороші, порекомендували на вступ в «динамівську» академію. Мені тоді було 14 років.

- Всі грузинські хлопчаки вочевидь мріють бути нападниками. А як ти «змирився» із позицією захисника?

- Завжди грав у захисті. Навіть у дитячому футболі. Як поставили тренери на позицію переднього захисника так і нині передусім на цій позиції граю.

- Глобальне питання: чому не склалося в «Динамо»?

- Тут треба трохи згадати про моє перебування в складі киян… Взимку 2008-го, коли мені залишалося півроку до закінчення навчання в академії «Динамо», я приїхав з відпустки і зіграв та потренувався із «Динамо-2». Там були чудові тренери – Калітвінцев із Литовченком. Почав грати у першій лізі. Дебютував у матчі проти київського ЦСКА, ми виграли 3:2, а я відіграв перший тайм.

А влітку мене дуже неочікувано запросив на збори в Австрію із «основою» Юрій Сьомін. Це був для мене «космос». Емоції переповнювали… Збори мали ознайомлювальний характер — я мав призвичаїтися, отримати необхідний досвід. Так принаймні згодом тренери пояснили… Додали, що за мною обов'язково стежитимуть і я ще отримаю шанс. Наступний шанс я вже отримав за часів Газзаєва, але повернувся в «Динамо-2».

- У цей момент ти почав грати за українські юнацькі і молодіжні збірні…

- Так, пройшов майже усі ці команди. Окремо згадаю «золото» юнацького чемпіонату 2009 року. Я ніби непогано відіграв в усіх матчах. Тоді в «Динамо» була проблема із центральними захисниками і, чесно кажучи, думав, що цього разу закріплюся в основі. Не сталося так, як гадалося… Шкодую, що після чемпіонату Європу «Динамо» не відпустило мене в «Оболонь». Юрій Максимов особисто запрошував, але керівництво не домовилося...

- Із тією командою-чемпіоном Європи-2009 з ким підтримуєш найкращі стосунки?

- В основному з тими, хто в «Динамо» грав. Коркішко, Шевчук, Рибалка, Гармаш… Денис, до слова, дуже простий хлопець.

- А в Грузії хто за тебе нині вболіває?

- Мої друзі, родичі і перший тренер Елгудж Кометіані. Може, до речі, і тепер зателефонувати після гри, проаналізувати її, вказати на якісь помилки.

- В якийсь момент ти заледве не перейшов в київський «Арсенал», у французький «Евіан» та німецький «Санкт-Паулі». Чому так сталося, що «випірнув» у 2012 році у запорізькому «Металурзі»?

 - З «Арсеналом» я навіть пройшов 20-денні збори. Але там тренери збирали своїх гравців, мені запропонували в «дублі» залишитися. Я відмовився, бо краще в першій лізі грати за «Динамо-2». У Франції я був також тиждень на перегляді. За цей час зіграв два матчі, з них один із «Саутгемптном», сподобався тренерам, всі були задоволені, і я був упевнений, що залишуся. Але між собою не змогло домовитися керівництво клубів і я повернувся до Києва.

Пізніше поїхав до Німеччини, друзі допомогли із переглядом в «Санкт-Паулі». Але у них вже починався чемпіонат і нічого не вийшло знову...

Рік тому були знову цікаві варіанти у мене із продовженням кар’єри, але «Динамо» не хотіло надавати статус вільного агента. Я зіграв кілька матчів за «Динамо-2», за «молодіжку» проти Словенії (2:0) і отримав запрошення від Анатолія Заяєва. Погодився, клуби між собою домовилися, і я переїхав до Запоріжжя, грав там на умовах оренди до кінця сезону.

- Так, але всі свої матчі ти відіграв восени 2012-го. Новий тренер Зайцев не вельми тобі довіряв?

- Я, взагалі-то, йшов до «Металурга», який очолював Сергій Ковалець. Він мене знав по молодіжній збірній. Все було добре. Ковальця звільнили і прийшов Кварцяний. Я грав і за його керівництва. А коли пішов Кварцяний, загинув Заяєв, прийшов новий тренер, то я перестав потрапляти навіть у заявку запоріжців. Це дивно, звісно, для мене було… Руки не опускав, тренувався-готувався. Навіть цього літа, коли вирішувалися організаційні питання та шукалася команда, я бігав готувався.

- Як на тебе «Волинь» вийшла?

- Віталій Кварцяний мені зателефонував ще наприкінці травня цього року. Ви ж знаєте, що я грав під його керівництвом у Запоріжжі. Я відповів, що мені треба спочатку вирішити справу з контрактом, а потім пообіцяв зателефонувати. Врешті-решт, усе вирішилося, я опинився в Луцьку, хоч і пропустив збори із «Волинню».

- Ти пройшов горнило першої ліги. Яка вона гартує молодих гравців?

- У прем’єр-лізі все швидше слід робити. Ось і вся різниця. В першій більше боротьби. Дуже бойові були матчі бувало. Можливо, там менше майстерності але більше жорсткості. Відмічу, що й особливої різниці між командами за рівнем гри там немає. Більша частина команд має однаковий рівень.

- У «Волині» як тебе прийняли?

- Наразі нарікань жодних, потоваришував з усіма, спілкуємося, будуємо всі разом нову команду. Можливо, трохи більше контактую із Редваном Мемешевим, Сергієм Літовченко та Дмитром Задерецьким. 

- Ти у Луцьку обрав 91-ий номер…

- Так, вибрав свій рік народження. А раніше частіше грав під «третім» номером – класичним для захисника.

- Твій ідеал захисника…

-  Карлес Пуйоль. Він на полі може з’явитися будь-де. Там забрав, там «покусав», там підключився…

- А ти себе більше вважаєш себе «руйнівником»?

- Напевне, так. Але якщо з`являється можливість взяти на себе гру, то чому б не підключитися? Хоча зазвичай захисник – це відібрав і віддав пас. За ситуацією на полі слід діяти.

- Переїзд із столиці до буцімто провінційного Луцька важко дався?

- Не скажу, що важко, хоч справді сім років перед цим прожив у Києві. Але ще ж встиг звикнути до Запоріжжя, а, крім того, професійний гравець знає, що у футболі не варто прив’язуватися до якогось одного місця поки твоя кар’єра розвивається. Сьогодні ти тут, завтра – в іншій команді. А тут, у Луцьку, дуже навіть подобається. Все для футболу є, виходь на поле – доказуй свою профпридатність.

- В Києві впізнавали, а в Луцьку?

- Приємно, що так. Під під’їздом чекають на автографи. До мене сестра кілька днів тому приїхала приходжу додому, а вона кличе: «Поглянь – там тебе під балконом чекають». Справді, хлопчаки кличуть: «Вийди, пофоткаємося!». Приємно у Луцьку жити, тут дуже добрі люди. 

- Якусь страву грузинської кухні можеш сам зготувати?

- Із наших національних страв, напевне, нічого не зроблю. Але раду собі в сенсі харчовому дам – курку і картоплю посмажу))) А взагалі дуже люблю сациві. Шматочки м'яса курки смажать і додають горіховий соус. Дуже смачно.