Швейцарський легіонер «Волині» балканського походження розповів клубній прес-службі про свої футбольні «університети» та про те, як потрапив до Луцька. 

- Даніеле, передусім, вболівальникам цікава «таємниця» твого громадянства… 

- Розумію чому (посміхється), тому охоче розкажу. Я народився в хорватському Загребі, однак за походженням є боснійцем. Згодом моя родина переїхала до Швейцарії. Там вчився у школі, почав грати у футбол, отримав громадянство, тому згодом виступав і за молодіжну збірну цієї країни (6 матчів – fcvolyn.net). У Швейцарії живуть нині мої батьки та молодший брат. 

- Завжди мріяв про кар’єру футболіста? 

- Ні, тільки з 9-10 років захопився ним. А раніше через те, що мав відповідну комплекцію, захоплювався кікбоксингом, карате… Якось пішов до футбольної групи і до нестями захопився саме м’ячем… 

- Твоїм першим клубом був «Базель», а як ти потрапив до англійської Прем’єр-ліги? 

- Так, з «Базелем» я підписав напівпрофесійний контракт, коли мені виповнилося 17 років. Пограв там і мене запримітили скаути «Портсмута». Я літав від щастя і подався до Англії, тим більше, що «Портсмут» очолював Гарі Реднап – дуже авторитетний фахівець. 

- Він тебе хвалив, але в «основі» ти не закріпився. Чому? 

- Вважаю ті півроку, які пробув у «Портсмуті» дуже щасливими для себе. Тренувався із основною командою, грав у другій команді, по-українському – у дублі. Я розумів, що ще молодий, що слід чекати свого шансу. Влітку 2008-го у літнє міжсезоння мені запропонували оренду – бельгійський клуб «Зульте Варегем». Я погодився, тим більше, що Реднап запевнив: «Їдь туди, обтешешся, змужнієш, а коли повернешся, продовжимо співпрацю». Я зіграв там 13 матчів та забив один гол. Але не скажу, що був задоволений, бо часто із незрозумілих причин не потрапляв в «основу». Тренер мені казав: «Ми на тебе розраховуємо, ти нам потрібний і т.п.» Але насправді довіри я не відчув. Тому восени повернувся до Англії і грав за другу команду «Портсмута», забив там двічі. 

- На той час Реднап пішов у «Тотенхем», це змінило твоє становище? 

- Більше того, із «Портсмута» пішли ще Крауч, Дефо і Баррош, тому я, попри те, що ми всі сумували за Гаррі, але сподівався, що нова ситуація дасть мені шанс закріпитися в «основі». Утім, ігрової практики у мене все одно було обмаль, а знову сидіти на лаві я не хотів, тому у 2010-у потрапив до італійського клубу «Гроссето», це серія«Б». 

- Якось ти сказав, що то були твої дуже важкі роки… 

- Ви не повірите, але я навіть думав закінчити із футболом. 

- ?! 

- Так, уявіть ситуацію: я тренувався з усіх сил, літав полем, забивав, відчував себе у прекрасній формі,а тренери казали: «Чекай…». Хоча слід зауважити, що в Італії дуже багато вирішують не тренери, а власники команд. А до всього ще й додалися особисті проблеми – батьки розлучалися… Тому я направду був готовий взагалі різко змінити своє життя, почати щось нове. 

- Що врятувало майбутнього нападника «Волині»? 

-  Я кілька місяців не тренувався, але в лютому прийшло запрошення в Румунію, в «Університатю» з Крайови. Я не вагався, не думав, що це занизький рівень для колишнього гравця Прем’єр-ліги… Можна сказати, що чотири місяці в Крайові мене зарядили настільки, що я й нині у гарній передусім психологічній формі, дуже вдячний за ті 16 матчів, які зіграв у другому колі чемпіонату в 2011 році. Я забив 5 голів. 

- Влітку тобою зацікавилися кілька клубів. Чому обрав скромний румунський «Тиргу Муреш»? 

- Я побував на перегляді спочатку у шотландському «Сент-Джонстоні», німецькому «Котбусі», а потім у російській «Томі». В кожному з варіантів не складалася якась одна деталь: або умови мого особистого контракту, або фінансові та організаційні проблеми у клубах. Я розумів, що можу залишитися без ігрової практики, тому охоче пішов у «Тиргу Муреш», тим більше його тренував Маріус Лекетуш, а я знав багато хорошого про нього. Справи тут ладилися, я грав, забивав, допоки не почалися проблеми із тренерами – за кілька місяців їх аж четверо змінилося. Я знову втратив довіру, тому цього літа перейшов до «Волинь», отож, моя «біла смуга» продовжується (посміхається). 

- То ти щасливий тут у Луцьку? 

-  Звісно, нині один з кращих періодів мого життя! Я ще на літніх зборах у Словенії відчув рівень вашої ліги. Він вищий румунської, тут багато боротьби, а я це люблю. Дякую мамі, бо маю відповідну комплекцію, щоб не програвати у протистояннях. На зборах тренери пояснили мені, як і де я буду грати в команді. Взагалі, ті збори були дуже класними, вони багато заклали нашій команді. 

- Як ти обживаєшся в Луцьку? 

- Чудове місто і на каву із моєю дівчиною є куди піти у ньому. 

- Ти приїхав із нею? 

- Так ми живемо в центрі Луцька, вивчили все цікаве, що у вас є. А загалом скажу, що у нас із Грамою дуже і дуже серйозні стосунки. 

- Де ви познайомилися? 

- Вона румунка, а зустрілися, коли я грав за «Тиргу Муреш». До слова, цими днями у мене в Луцьку гостюватиме мама із братом. Покажу їм місто і поведу на нашу гру із «Таврією». Мушу зіграти добре і для них, і для всіх вболівальників.