Коли легендарний футболіст «Динамо» Анатолій Демяненко взимку цього року очолив луцьку «Волинь» «доброзичливці» заволали на кожному розі: «Він в Луцьку ненадовго», «Що забув в провінції учасник трьох мундіалей і одного чемпіонату Європи?» Мовляв, це все несерйозно , «Волинь» – дуже маленький клуб для Васильовича... Тренер дуже швидко відповів тим, хто сумнівається і почав кардинальну перебудову гри «хрестоносців». А щоб легше було заробляти на нелегкий тренерський хліб, Анатолій Васильович і сім'ю з Києва до Луцька перевіз. 

Луцьк – місто невелике, з одного кінця в інший за п’ятдесят хвилин в «годину пік» можна на маршрутці доїхати. А від службової квартири Анатолія Васильовича до стадіону «Авангард» взагалі рукою подати – десять хвилин пішки. 

...Двері відчинив господар, а зустрічати кореспондента прибігли ще й сини Анатолія Васильовича. Денис - старший, він семикласник, Олексію тільки два з половиною рочки. Менший відразу дав знати хто у нього тато: підкинув до стелі сувенірного м'яча з портретами всіх гравців і тренерів «Волині». 

Сідаємо у вітальні і Анатолій Васильович розповідає про своє життя в Луцьку: 

- Мені клуб пропонував в приватному будинку жити, але я трішки боюсь сім'ю одну в ньому залишати. А у нас же часті виїзди, збори... Тому вирішив в квартирі влаштуватися, тим більше вона в самому центрі міста, а поруч парк, дитячий майданчик, тренажери біля школи. 

- Коли вибирали квартиру, особливі умови ставили клубу? 

- Ми з Ірою вже наїздилися світом, тому готові до будь-якій зупинці, лише б це б зручно дітям і нам в господарстві. А, і мало не забув: хороший телевізор і супутник – футбол дивитися. 

- Коли йде трансляція, будинок «вимирає»? 

- Ми зі старшим дивимося футбол. Сідаємо і давай про тактику-стратегію балакати. І мені не нудно, і син вчитися теорії. 

- А Ірина? 

- Я не проти, але у мене свій погляд на цей рахунок... Іра якось прийшла навесні на один з наших матчів. Ми програли і більше вона на «Авангард» ні ногою. Я тільки хлопців на ігри посилаю. До речі, в Олексія вже відмінний удар! Правильно ногу ставить! 

До розмови якраз підключилася дружина Анатолія Васильовича. 

- Іро, а ви не проти трьох футболістів в будинку? 

- Це хлопці самі пізніше вирішать, побачимо як гени передалися, – сміється. 

- Знаю що 1 вересня ви віддали старшого Дениса в місцеву школу. Як вибирали її? 

- Поруч з нами є школа – гімназія №4, але нам порадили йти в №1 – там іноземні мовою глибше учать. Ось першого вересня ми всією сім'єю на лінійку і з'явилися. Благо, що матчу не було в цей день. 

- А ще Денис скоро і у футбольну школу «Волині» поступить, в свою вікову групу. – Підхоплює Анатолій Васильович. – Він у мене захисник і півзахисник. Правда, треба буде з тренуваннями і уроками якось справлятися, адже у Дениса друга зміна. 

- Ірино, ви вже налагодили побут на новому місці? 

- У Луцьку у нас хороша квартира, а ось в Узбекистані ми в готелі жили. Хоч і хорошому, але все ж готелі... А у мене Олексій на руках маленький… А яка їжа в ресторані для малих діток? Ось Васильович з клубної бази каструлькі приносив – ми там все необхідне замовляли, добре хоч це було поруч. 

- А в Азербайджані та Узбекистані встигли потоваришувати з кимось? 

- Часу небагато на це було, та й візьміть до уваги, що це зовсім інша країна, інший менталітет. Але більше знайомих все ж з «Насафу» залишилося. Телефонуємо одне одному, але частіше все ж Київ на зв'язку. Уявляєте, як мені цієї зими приємно було повертатися в Україну. 

- Це так, – підтримує чоловіка Ірина, – Але ось Баку дуже гарне місто, особливо в останні роки він покращав. 

- У Луцьк після нього важко було переїжджати? 

- Я – дружина футбольного тренера. Крім того: а чим Луцьк поганий? У нас все поруч, є парк, тихі місця з дітьми гуляти, хороші школи, магазини. Той же Київ майже поруч. Та й у новому місті вже знайомствами обростаємо, ось на день народження в однокласника Дениса були. 

- Васильовичу, а коли дружини в Луцьку немає, як самі господарюєте? 

- Так, я люблю домашню їжу, а Іра мене часто цим балує. Тому, коли я холостяк, виручає ресторанчик біля будинку... 

...Розкланюємося біля дверей. Денис щось згадує: «Тату, а в мене в п'ятницю батьківські збори. У тебе виїзний матч, хто піде? Сім`я Дем'яненків задумалася...

Газета «Сьогодні»