- Вікторе Васильовичу, про вас небагато інформації можна відшукати в інтернеті. Чому?

- А у мене зараз робота така, таланти шукати (посміхається – fcvolyn.net), тому особливого резону ділитися секретами немає. Крім того, вважаю, що журналістам цікавіше про все з вуст головного тренера дізнатися, тому багато інтерв`ю не роздаю.

- Як Віктор Мороз прийшов у великий футбол?

- Я киянин, почав, як і багато футболістів, із дворового футболу. Там мене помітив тренер Анатолій Петрович Пилипчук, колишній гравець «Динамо», «Шахтаря», олімпійської збірної СРСР. У ті часи був дуже розвинений дитячий, юнацький футбол, у Києві було безліч команд, одну з яких, жеківську, і тренував Пилипчук. Там мене він і помітив, забрав у команду «Восход». А коли ми грали із однією з «динамівських» команд, то в же їхні тренери мене забрали до себе. Згодом пройшов усі щабелі «динамівської» школи. Особливо вдячний першому тренеру Шпакову Олександру Олександровичу.

- Відразу вас у півзахист відрядили?

- Я практично на всіх позиціях грав. Хіба правого захисника не пробував. Мене не дивували зміни позиції. А захисником був, коли в мене забирали у юнацькі та молодіжні збірні, вперше, до слова, Анатолій Бишовець викликав.

- Перший матч в «основі» за «Динамо» пам’ятаєте ?

- Я взагалі всі матчі пам’ятаю – і за «основу», і коли на заміни виходив. А дебют був у грі з «Шахтарем» вдома, в «суху» нічию тоді зіграли (15 березня 1991 року – fcvolyn.net).

- Ви трохи пограли разом із Демяненком у «Динамо»…

- Так, я ще був зовсім молодим і перспективним, а він - відомим і титулованим. Анатолій Васильович трохи раніше закінчив виступи, поїхав в Німеччину, Польщу, згодом повернувся. А я чекав свого шансу і дочекався.

- Чи відчули ви перехід від радянського до українського чемпіонату у 1992-у?

- Так, це був різкий перехід. Ми дуже це відчули, хоча вимог до себе не послаблювали. Шкода, але інтерес до чемпіонату тоді зникав, команди досить слабкі влилися в нього. Ще із п’ятьма-шістьма – тими, хто у вищій і першій лігах союзної першості був – цікаво було змагатися, а решта…

- На початку 1990-х в «Динамо» було кілька Морозів – Віктор, Юрій і Геннадій. Вас не плутали?

- З Юрієм ми разом грали, в один і той же час. Про нас писали, що Морози - брати. А ми ніколи не перечили, тільки жартували про це (сміється – fcvolyn.net). Згодом із Юрієм ми разом і в Ізраїль потрапили і там також казали, що ми брати.

- Як ви опинилися в ізраїльському чемпіонаті?

- Потрапив туди вже у зрілому футбольному віці, мав 25 років. 1992-й рік у мене нелегким видався. Травмувався, операцію зробили. Доки відновлювався, чемпіонат СРСР розвалився, перший український почався, зміни тренерів у «Динамо». Кожен по-своєму бачив гру… А мені надійшла пропозиція із Ізраїлю. Погодився ще й тому, що чимало гравців із колишнього Союзу грали там, та й сам чемпіонат цікавим був.

- Статистика ваших матчів в Ізраїлі мене здивувала. В Україні ви майже не забивали, а там у 109 матчах забили 26 голів…

- У першому своєму ізраїльському клубі ми двічі поспіль брали третє місце. Це для них було ніби подвигом. Ще «наші» грали там – нападники Саша Щербаков та Сергій Гусєв. Коли мене брали в Беер-Шеву, то запитували: «Скільки ти за рік забиваєш?». Відповідаю їм, що я ж не нападник, захисник, п’ять – шість заб`ю і добре. Але там вдавалося більше забивати. А коли я за сезон у «Хапоелі» Беер-Шева 12 голів забив, то мене «Маккабі» із Тель-Авіва забрав до себе.

- У Беер-Шеві вас ледь не на руках носили, не шкодували, що перейшли у «Маккабі»?

- Як можна шкодувати про це, якщо я виграв чемпіонат та Кубок Ізраїлю? А взагалі, що я роблю – ніколи не шкодую за цим.

- З ким із свого покоління «динамівців» товаришуєте?

- Ну, Демяненко поруч… Але практично з усіма тримаємося разом і щойно випадає нагода, граю за ветеранську команду. Востаннє в травні грав, коли у відпустку додому втрапив. В Києві взагалі дуже цікавий ветеранський чемпіонат проводиться. Вболівальників багато збирають такі матчі, адже грають люди, які ледве не вчора грали у Лізі чемпіонів.

- Ви поверталися догравати в Україну?

- Можливо й так. Також мав серйозну травму, але у той час контракт вже закінчився, тому довелося повернутися в Україну. Спочатку в кінці 1998-го року в київський ЦСКА, а потім, через півроку, у Китай поїхав у 1999-у, в «Ляонінг». Дуже, скажу вам, цікава у них там ліга. Іноземців вже тоді було багато, тренерів, нові стадіони будувалися, ажіотаж футбольний… В Китаї міг би ще грати, але сталося таке, про що я нікому ніколи не скажу. Людський фактор втрутився. Який? Нехай це буде таємницею…

- Ви закінчили кар’єру тільки в тридцять два роки. Не зарано?

- Повернувся із Китаю і, як кажуть, шукав себе. Добре, що є ветеранський рух, який дозволяв у формі себе тримати. Справді, мені ще потім довго хлопці казали: «Навіщо бутси на цвях почепив?». Але я знав, що й далі буду у футболі, тому самостійно пішов вчитися на тренерську ліцензію. А ще був час, коли очолював збірну із пляжного футболу – у 2004-2005 роках.

- Це була перша ваша тренерська робота?

- Більше того, я ще й граючим тренером був.

- Пляжний футбол – це спорт чи шоу?

- Це дуже видовищний спорт. Не тільки шоу, бо передбачає й суто футбольні навички.

- А що головне у ньому?

- Виділю три компоненти: підняти м’яч з піску, удар через себе і гра грудьми.

- У ті роки менше про «пляжників» писалося й показувалося. Чому?

- Так, погоджуюся, ажіотажу небагато було. Але погляньте, що ми з тією командою зробили за два роки: потрапили на чемпіонат Європи, причому з першого місця в групі. На ЧЄ в Монако перший же стиковий матч нам зробили із діючими чемпіонами Європи іспанцями, за яких Хуліо Салінас грав. Ми обіграли їх. Після цього принц Монако Альберт вирішив з нами познайомитися. В кафе з ним сиділи, спілкувалися, Альберт запитував, звідкіля ми такі взялися?

- І ви розповіли?

- Так, сказав, що в нас є моря, і Дніпро, і пісок для пляжного футболу. Вибороли ми тоді третє місце на чемпіонаті Європи. Це був перший серйозний трофей для «пляжників». А сьогодні було б ще цікаво розповісти як я готував команду на чемпіонат світу 2005 року в Ріо-де-Жанейро.

- Як?

- В шкільному залі у Києві двома старенькими м’ячами, без піску… Сьогодні умови кращі, чи не так?

- Де ви тоді шукали гравців-«пляжників» для збірної?

- З 2002 року у Києві чемпіонат міста почав проводитися, тому кадри у тих матчах шукав. Згодом в інших містах «пляжний» футбол почав зароджуватися.

- Після цього ви пішли «в нікуди»?

- Я зробив свою справу і пішов шукати інші шанси. Отримав тренерську ліцензію, влаштувався тренером-селекціонером в «Динамо», хоч запрошували і в дитячу школу тренером. В селекції працював до 2009 року. А далі вкотре зірки на футбольному небі по-іншому засвітили. У 2010 році з`явилося запрошення в Анатолія Васильовича їхати до Узбекистану. У той момент і я, і він були без роботи. Зателефонував Демяненко, каже: «Виїзд завтра, їдеш?» Відповів: «Їду».

- З чим «їдять» узбецький футбол?

- Футбол - скрізь футбол. Якщо ти його любиш, то й граєш і тренуєш добре. Якщо душу в справу вкладаєш, то різниці немає. Якоїсь адаптації в Узбекистані не було. У них почалося друге коло і ми закінчили чемпіонат третіми. А в 2011-у «Насаф» вже був другим, потрапив у фінал національного Кубку і виграв Кубок АФК.

- Що ви тоді змінювали в «Насафі»?

- Щоб розуміти, що слід було змінювати, треба було знати, що було до цього. Ми ж істотно нічого не ламали, просто впроваджували своє бачення футболу. А я у цьому повністю підтримував Демяненка. Взяли команду, познайомилися особисто з кожним футболістом, взнали хто чим дихає і вперед, працювати…

- Вікторе Васильовичу, через вас пройшло вже чимало гравців. Були такі, які неприємно здивували: мали чудові природні дані, але не розкрилися на 100%, бо не схотіли цього, недопрацювали?..

- Не час про це говорити, бо більшість ще грає і, сподіваюся, розкриється, у них все попереду. І в «Насафі», і в «Волині» я бачу, що хлопці хочуть чогось більшого досягнути. Власне, ми їм показуємо приклад Демяненка – людини, яка побувала на трьох чемпіонатах світу та чемпіонаті Європи. І сам Васильович каже їм: «Хлопці, мрійте і досягайте цих мрій, цінуйте час, який ви нині маєте».

- Як у «Волині» розподілено роботу тренерів?

- Кожен із помічників Демяненка має свій напрям. Всю роботу очолює Анатолій Васильович, а ми тільки допомагаємо і взаємно доповнюємо один одного. Дуже приємно, що в нас у «Волині» єдиний колектив, бо це дуже допомагає роботі.

- Якби не футбол, то де б Віктор Мороз міг ще себе проявити?

- Колись у «Динамо» у мене подібне запитали. Я відповім, як і тоді: не знаю, чим би я займався, але робив би це добре.

- Ви багато помандрували світом. Можете з Луцьком порівняти якесь місто, в якому довелося бути?

- Не можна так порівнювати. Скажу, що гарне місто, люди в ньому добрі та чуйні, мені сподобалося, хоч не зможу похвалитися, що за цей час зумів досконало вивчити Луцьк. На жаль. Бо чимало часу проводжу у роз’їздах.

Досьє:

Віктор Мороз

Український футбольний тренер та колишній футболіст (захисник, півзахисник).

Народився 18 січня 1968 року.

Кар`єра гравця:

1986-1992 – «Динамо» (Київ);
1993-1995 – «Хапоель» (Беер-Шева, Ізраїль);
1995-1996 – «Маккабі» (Тель-Авів, Ізраїль);
1996-1998 – «Хапоель Цафрірім» (Холон, Ізраїль);
1999 – ЦСКА (Київ);
2000 – «Ляонінг» (Китай).

Кар`єра тренера:

2004-2005 – головний тренер національної збірної України із пляжного футболу;
2007-2009 – селекційна служба ФК «Динамо» (Київ);
2010-2011 – «Насаф» (Узбекистан), старший тренер;
2012 – «Волинь», старший тренер.

Титули: чемпіон СРСР (1990), чемпіон Ізраїлю (1996), володар Кубка Ізраїлю (1996), Кубка Азійської футбольної конфедерації (2011, тренер).