Назар Мельничук: «У Луцьку просто відчуваю себе як вдома»

У матчі «Волині» проти «Гірника-Спорту» останній гол нашої команди забив Назар Мельничук – гравець, який свого часу саме на Волині пройшов усі рівні дитячо-юнацького та молодіжного футболу, однак так і не потрапив до основної команди. Людина, яка декілька років після того шукала себе, минулого сезону боролася проти «Волині» за підвищення у класі у складі «Металіста 1925», а тепер нарешті повернулася туди, де формувалася як футболіст, і нарешті забила свій перший гол у професійній дорослій кар’єрі. Тож до вашої уваги – спілкування цього цікавого футболіста із клубною прес-службою.

Назаре, по-перше, хотілося б запитати, який настрій у команди під час переможної серії у чотири матчі? Відчуваєте якусь додаткову впевненість чи піднесення?

Так, в останніх іграх ми дуже добре зіграли, боролися одне за одного. До того нам трохи не вистачало фарту, але ми довели, що ми хороша команда, у нас хороший колектив, хороші тренери, що ми усі разом – і це найголовніше. Бо якщо ми будемо разом – у нас усе буде добре, ми будемо вигравати. У нас є завдання – вийти до Прем’єр-ліги, і ми мусимо його виконати всі разом.

Які були емоції та відчуття після забитого голу в останньому матчі?

Дякувати Богу, я забив. Це мій перший гол на професійному рівні. До цього я не забивав, перейшовши до «Металіста 1925». Там я більше на оборону грав і не вдалося мені там відзначитися. Я виховувався у володимир-волинській школі, і тому дуже радий був відзначитися цим голом саме за «Волинь». Це, можна сказати, для мене рідне місто, у якому я провів немало років. Тому було дуже приємно, емоції зашкалювали.

До слова, саме у Володимирі-Волинському та Луцьку ти пройшов фактично усі рівні дитячо-юнацького та молодіжного футболу. Перехід до «Волині» став здійсненням якоїсь життєвої мети?

Спочатку я ж грав у юнацькій команді, в «дублі». Хотів перейти на дорослий рівень, тому що дитячий футбол – це одне, а перейти на професійний рівень – зовсім інше. Намагався готувати себе ще зі школи до дорослого футболу. Взяти до уваги Англію – вони уже у 17-18 років мають шанс за основну команду. Мені 2012-го року, коли прийшов до «Волині», було важко зачепитися за основну команду. Там було багато легіонерів, досвідчених гравців, і особливого шансу в мене не було. Хоча ніби все було добре, грав і за «дубль», і за команду U-19, по дві гри на тиждень. Тому потім себе шукав в інших командах, у Польщі трохи пограв. Коли вже приїхав до «Металіста», відіграв у Харкові чимало матчів, відчув потрібну впевненість, і зараз радий, що перейшов до «Волині».

Хотілося б трошки заглибитися у твою кар’єру. Після «дубля» та юнацької команди «Волині» який з етапі сформував тебе як футболіста?

Одразу після «Волині» я ще був у Чехії, щоправда, там не склалося зіграти за команду Першої ліги. При цьому я там був півтора місяці на зборах, однак один агент якось не до кінця це питання вирішив, хоча команда хотіла мене підписати. Потім я перейшов до «Вереса» в Другу лігу. Там я отримав травму, і вийшло так, що не дуже гарно поставилися, розірвали контракт. Був у гіпсі, відновлювався сам. Потім уже поїхав до Польщі, де провів два роки, і після того вирішив щось змінити, бо не бачив там більшої перспективи. Тож повернувся в Україну, пограв трохи на аматорському рівні у Тернопільській області, і вже потім мною зацікавилися і я приїхав до «Металіста». У першому колі я зіграв 16 матчів – вважаю, це досить непогано після такої перерви з виступів у «Волині»…

У Луцьку була необхідність вливатися в колектив?

Ні, у нас дуже хороший колектив, усі хлопці, тренери, жарти – я просто відчуваю себе як вдома. Взагалі не було ніяких проблем, тому я дуже радий, що сюди перейшов. Хочеться, звичайно, трохи більше ігрового часу, однак вірю, що все буде добре.

Ну, власне, ти частіше граєш на правому фланзі, де у «Волині» дві справжні футбольні «глиби» – Сергій Сімінін та Денис Кожанов. Готовий був до того, що грати будуть трохи більше саме вони?

Так, звичайно. Хоча у «Металісті» я переважно грав лівого захисника, але розумію, що тренери бачать мене справа. Іноді треба підстрахувати Сімініна, іноді – замінити Кожанова. Хоча мені без різниці, де грати – у захисті, півзахисті та на якому з флангів. Звичайно, у нас буде ротація, і я вірю, що буду грати більше.

А на якій позиції ти себе найкомфортніше відчуваєш?

Більше, мабуть, лівого захисника. Однак немає різниці – я готовий зіграти всюди, де мені скаже тренер, змінити позицію і при цьому все одно віддавати всього себе на сто відсотків.

У одному з нещодавніх інтерв’ю в мережі ти розповідав про заняття фермерством. Це у вас щось родинне чи твоє особисте заняття?

Це ми з братами почали цей невеличкий бізнес два роки тому. Стільки часу потрібно було, щоб цю справу трошки розкрутити та завести. Здавалося, що це все буде набагато простіше. Насправді ж треба багато чого закупити, переробити під себе, так як нам треба. Тому це, можна сказати, родинне – у мене двоє братів у Англії працюють, я тут заробляю, і разом з тим займаємося цим невеличким бізнесом.

А чим ще у вільний час захоплюється чи займається футболіст Назар Мельничук?

Зазвичай, ходжу до тренажерної зали після тренувань – люблю вправи на турнику та качати прес. Також часто їжджу додому, відпочиваю. З Луцька до Дубно 50 кілометрів – можна спокійно у вільний час поїхати додому, побачити батьків, друзів, відпочити і працювати далі.

Був чи є якийсь футболіст, який був прикладом для наслідування чи навіть кумиром?

Мені дуже подобається Жорді Альба – його постійні підключення, його робота на футбольному полі. Звісно ж, Мессі та Роналду – це просто еталони футболу на всесвітньому рівні.

Скоро буде голосування за Золотий м’яч. Кому віддав би першу трійку та кому вручив би головний приз?

Трійка – Мессі, Роналду, ну і Ван Дейк. Першість – мабуть, Ван Дейк на даний момент заслуговує, хоч він і захисник, але багато зробив для команди, багато відбирав у захисті. Зараз такий футбол, що більше дивляться на тих, хто багато забиває, але є люди, які роблять чорнову роботу. Так само у збірній України видно, коли Степаненко тримає центр поля. Якісь люди, які не розуміються у футболі, можуть казати «а, що там той Степаненко, нічого він там не грає», однак футбольному оку це все видно.

Зараз дуже цікава ситуація в турнірній таблиці Першої ліги. Очікували, що у дивізіоні буде коїтися таке божевілля?

Насправді, думав, що буде легше, що ми виграємо більше матчів та будемо десь у першій трійці. Зараз у нас попереду п’ять поєдинків, у яких потрібно взяти максимум, піднятися у таблиці та потім закінчити чемпіонат на хорошій ноті.

Чотири з цих п’яти ігор будуть домашніми. Це наш козир та перевага?

Звичайно. Вдома легше грати, вдома свої фани, які нас підтримують, своя атмосфера, свій адреналін. Тому це навіть не обговорюється – у рідних стінах треба брати кожні три очки.

В більшості випадків яка команда лідерством завершує рік, так завершує і сезон. Готова «Волинь» до якісного стрибка у найближчих матчах і до успішного продовження сезону?

Налаштовуємо себе на те, щоб бути хоча б у трійці, однак хочеться на перше місце – все таки перше є перше. Ну і не забуваємо, що у нас ще буде друге коло, що важливо у Першій лізі. Торік з «Металістом 1925» ми йшли на другому місці, однак потім після декількох невдач впали на четверте. А «Волинь» отримала «мінус шість», однак піднялася у трійку та грала у стикових іграх. Тому треба ніколи не розслаблятися, грати кожну гру як останню – і буде все нормально.